“А мама…мама нас бросила…”, – сказала мені новоспечена подружка Настя, несміливо глянувши крізь окуляри.
Важко, коли дитина втрачає найголовнішу постать в житті – маму. Подружкою вона мені стала не одразу. Її батько працював поряд з нашим молодіжним центром, і це давало їй можливість частіше спостерігати за нами. Тож близько року Настя спостерігала. А потім поволі почала відвідувати деякі наші заходи.
Коли дізналася, що ми шукаємо волонтерів – одразу відгукнулася. Настя дуже серйозно ставилася до своїх завдань. Робила все з неймовірним захопленням, спрагою. Уважна, зосереджена. Якби вона була котом, то не пропустила б жодної миші!
Настя швидко стала нашою подругою. Потроху відкривала свої життєві історії, які були надто важкими, як для дитини.
Про маму, про війну, про друзів, які більше ніколи не повернуться до рідного містечка.
Їй чомусь було важливо повторювати, що вона не покине його. Що завжди повернеться, навіть після навчання, навіть після великого успіху. Повернеться і буде жити тут у Світлодарську.
Коли Настя дізналась про арттерапію, то довго не думаючи випалила, що їй це потрібно! Вона терпляче чекала своєї черги і з захопленням приступила до занять! Я вірю, що через творчість вона зможе звільнитись від тягаря складних історій.
Ольга, координатор арттерапії в Світлодарську
* З метою захисту, ім’я дитини змінене.
