Але після перших волонтерських поїздок до прифронтових населених пунктів зрозуміла: це саме той виклик, відповісти на який терміново має саме вона. Війна стала шоком для більшості людей її покоління, яке бачило щось схоже лише в кіно. Тому коли постала необхідність захищати права дітей у ситуації, до якої ніхто не був готовим, спочатку навіть не було розуміння, у чому саме полягає найгостріша потреба. Як слід захищати дитину, яка живе в селі, де обстріли та вибухи стали нормою життя?
Спершу діти, які опинилися безпосередньо в зоні бойових дій, викликали таку хвилю емоцій, що іноді Олені доводилося самій оговтуватися, перш ніж поспішати на допомогу. «Для мене перші роки війни — це емоційні та трагічні історії про нагальні побутові проблеми, що потребували розв’язання вдень і вночі. І про те, як ця реальність ставала моєю, — згадує Олена. — Коли приїжджаєш до населеного пункту, де щойно був обстріл, і бачиш родину, яка ще вчора жила у власному будинку, у якому діти мали де спати й на чому вчитися, а зараз вони стоять у дворі й дивляться, як догорає їхній дах… Тому допомагати доводилося тут і зараз, бо дітям треба щось їсти, десь ночувати і щось одягати». Щоб перебувати максимально близько до епіцентру подій, Олена Розвадовська перебралася з Києва до Слов’янська, де жила майже шість років. Співпрацювала з багатьма організаціями, зокрема міжнародними, реалізовувала проекти за різноманітними благодійними програмами, стала ініціаторкою відкриття у Слов’янську кризового психологічного центру, витрачала власні кошти і збирала їх на платформах спільнокошту. Масштаби й напрями допомоги, як і ситуації поруч із фронтом, були різними.
Читайте також: Ферма у квартирі
Наприклад, для родини Уляни, яка з п’ятого класу ходила до школи просто під кулями, завдяки волонтерській участі Олени в акції римо-католицької церкви «Папа для України» вдалося купити будиночок на мирній території України. «Ми познайомилися з дівчинкою кілька років тому, коли на свій страх і ризик заїхали на її вулицю, розташовану фактично на передовій. Порожні хати, заміновані поля, снайпери — й Уляна з мамою. Дівчинка була єдиною дитиною на тій вулиці. Щоб дістатися до школи, їй доводилося пішки пройти кілька кілометрів відкритою ділянкою, яку часто обстрілювали, і перетнути блокпост. Перевезти родину з передової виявилося ще тим викликом. Перевозили не тільки маму з дочкою, а й кіз, собак, котів і курей», — каже Олена. Іншій родині, будинок якої розташований безпосередньо в авдіївській «промці», вдалося допомогти винайняти житло в іншій частині міста. «Там вони в безпеці, бо в їхньому городі все посічене осколками й щодня літають кулі. Продати цей дім, щоб купити інше житло, з огляду на місце розташування, вони не зможуть, а кидати його на поталу мародерам не хочуть. Тому знайшлося таке рішення, і ми йому дуже раді», — розповідає Олена.
Про зиму 2015 року, коли під час боїв за Дебальцеве відбувалась масова евакуація людей, Олена згадує як про найгарячіший період своєї роботи. Тоді негайної допомоги потребувала величезна кількість дітей, яких вивозили під масованими обстрілами буквально з підвалів, де було холодно й не вистачало їжі. Пізніше, коли масовий потік переселенців ущух, а війна перейшла у стадію локальних бойових дій, першочерговим завданням Олена вважала надання психологічної допомоги. Важливість цієї справи вона відчула ще під час перших спроб організувати відпочинок для дітей із наближених до фронту населених пунктів. Кілька років поспіль діти їздили в літні табори й на екскурсії, де отримували максимум уваги та корисного спілкування. Олена каже, що дітей змінює навіть тиждень, який вони проводять далеко від реальної небезпеки, до якої змушені пристосовуватися вдома. Діти починають усміхатися, відкриваються, знову беруть участь в іграх, наче повертаючись у справжнє дитинство, якого їх позбавила війна.
Читайте також: Архітектор з «Острова»
«Навіть коли діти чи дорослі з прифронтових територій стверджують, що звикли до пострілів, вибухів і небезпеки, це не означає, що для їхньої психіки вони вже не становлять проблеми. Вона просто як може пристосовується до реалій, які не може змінити. У когось нервова система стабільніша й сильніша, а комусь постійний стрес одразу дається взнаки. На війні немає не травмованих. Особливо дітей», — каже Олена й розповідає, як волонтери та активісти наголошували на змінах у законі, що регулює статус дитини, яка постраждала від воєнних дій. На думку чиновників, факт психологічної травматизації дитини мав фіксувати психолог у державних установах. Але на практиці він часто не був достатньо обізнаним у цій сфері, та й сам як мешканець прифронтової зони перебував на різних рівнях травматизації. А тому міг несвідомо знецінювати загрози і психічні травми дитини. На щастя, правозахисникам удалося досягти того, щоб у дитини, яка певний час перебувала в районі бойових дій, факт психологічної травми фіксували автоматично.
«Ми бачили різні наслідки: від неможливості зосередитися на навчанні й невмотивованої агресії до панічних атак та енурезу, — каже Олена. — І тут також проблема: для вчасної діагностики і правильного лікування на місцях не завжди наявні фахівці, а батьки майже ніколи не мають чималих коштів на лікування». Тому під опікою Олени перебуває кілька десятків родин, у яких діти потребують складної медичної допомоги, що її неможливо надати в умовах маленьких прифронтових міст. Супровід і допомогу в лікуванні таких дітей Олена зазвичай організовує власним коштом, а також за участі тисяч небайдужих, які за роки війни долучилися до її волонтерської роботи. І весь цей час Олена постійно спілкується з дітьми. «Ми організували величезну кількість терапевтичних і дозвільних заходів у волонтерських центрах населених пунктів, де відбуваються бойові дії. Надаючи можливість дитині відтворити свої емоції у будь-якій творчості, ми демонструємо її власну силу щось контролювати та змінювати.
Читайте також: «Про свій вибір не шкодую»
Просто уявіть: ви щодня живете в будинку, у якому всі вікна закриті мішками з піском, і змушені дотримувати світломаскування. Увечері вам заборонено виходити на вулицю, бо починається обстріл, а до школи є змога потрапити тільки тоді, коли шкільний автобус зміг доїхати до вулиці й не потрапив під кулі. І від вас нічого не залежить у цьому житті, ви не можете нікому навіть поскаржитися — бо всі навколо живуть у такому самому страху й безнадії. Тому вкрай важливо надати дитині можливість говорити про це: з ровесниками й дорослими, мати право проявляти емоції, відчути до себе увагу й турботу, навчити правильно працювати зі страхами. Річ зовсім не в тім, щоб принести на майстер-клас фарби чи глину й навчити якоїсь техніки. А в тому, щоб подарувати дітям досвід перебування у психологічній безпеці та можливості управління власним життям», — пояснює волонтерка.
Наприкінці минулого року Олена Розвадовська вирішила заснувати власний фонд «Голоси дітей» і повернутися до столиці. Зізнається: відчула, що час братися за структурованішу діяльність і перебудовувати нарешті режим життя, який останні шість років можна було назвати життям «на межі». «А назва фонду, на мій погляд, вказує на головний посил: діти мають свій голос, який дуже важливий для їхнього повноцінного існування й розвитку. Часто дорослі, намагаючись спрямувати свої зусилля на допомогу дітям, навіть не запитують їх про їхні потреби. Щось організовують, до чогось закликають, а потім використовують їх, умовно кажучи, як підставки для мікрофонів і для звітів про діяльність. Упевнена, що для справжнього захисту дітей їх спершу треба уважно вислухати», — наголошує Олена. І сподівається, що спільна праця багатьох організацій сприятиме створенню в Україні повноцінної реабілітаційної системи для дітей, які змушені зростати під свист куль і вибухи снарядів.
